СТЕПАН ТАК ХВИЛЮВАВСЯ, ШО КОЛИ ЗБIГАВ В ЯР, ТО НЕНАРОКОМ ВСТУПИВ В КОРОВЬЯЧЕ Г... ВПАВ, ТА Й ГЕТ ВЕСЬ (ТАКИЙ СЛАВНИЙ) НАМАЛЬОВАНИЙ, ЖИВОПИСНОКОЛОРИТНИЙ ПIДНЯВСЯ, ТА ЩЕ Й ТАК, ШО КОЛИ ЗАХОЧЕШ ТО НЕ ЗМОЖЕШ ЦI ЦЯЦЬОЧКИ НАЧIПЛЯТИ НА СЕБЕ Чи то роман, чи то розповiдь.
"Степан не хвилюйся, Галя не вийде бо ще уроки не вивчила, а ти прийшов з цеi армii, тобi треба женитись, тай брати якусь з хазiiв, а ми бiднi, батько Галiн пiщов вiд нас найшов молодшу на свою голову..."
Нарештi то Степан й повернувся з армii, з гордо пiднятою головою. Служив вiн не десь там, не по якихось Крижополях с Кременчугами, а за кордоном, друзi в селi йому заздрили, вiн це знав, а тому йшов по селi й не дивився шо собаки гавкають, шо не всi люди бачуть, тай не знають, хто йде, й звiдки, та й з якими цяцьочками гарними на грудях i в сумцi, аж руки надiрвав стiльки подарункiв вiн привiз для сестрички братика й батькiв. Вже почалась його магала, було видно його хату, всi чекали в бiлих хустинках мама сестричка й тiтки та ще й не одна. Вiд цього всього Степан захвилювався, почервонiв. Не привик вiн до цього, адже вiн два дня назад був ще сержантом, замкомвзводом, велика людина всетаки. Починав привикати до всього свого рiднесенького.
Перша прижала до себе до серденька свого мати, вона плакала так шо й люди не могли заспокоiти. Степан розцiлував ii. Перед цим кинувши сумки на землю в самого вийшли сльози. Батько Михайло перед обiймами викинув цигарку, з якою майже нерозлучний був, та й розцiлував синочка. Сестричка, братик та й всi по черзi обiймали цiлували та й бажали шоб скоро женився. А то багато приходять та й зразу ж аж пахне вiд них, а через пiв року вже спиваються, ходят згорбленими, хто за таких пiде, все це йому бажала його тiтка улюблена - Марiя.
Мати його Татьяна сказала всiм:
- Досить! Вже все вистигае! Не бачте Степан голодний! А ну ж бо давайте всi за стiл, досить цi бесiди та запитання, вже за столом будемо, стiльки чекали!!! Все ми встигнемо! Коли синочок дома, всi родичi прийшли, та й на столi е все!...
Дiйсно на столi чого тiльки небуло, стiл був довжелезний як це життя. Вареники в пару, голупцi, холодець, вино з самогоном, це те про що Степан насамперед думав коли був ще в лiтаку, а потiм всю дорогу мрiяв про цей стiл з родичами.
Всi сiли нарештi . Мати з батьком стояли з графiнами, промовляли все чим так були задоволенi. Потихенько пускали колiю, наливали самогонку й вино людям, хто що хотiв те й випивав. Вже нiхто не думав. Всi були смiливi, зачекались, весь посуд тарахкотiв, люди iли та й радiли, шо е Степан вже, такий стiл та ще й на столi.
Була субота, поспiшати нiкому не треба було, то й насолоджувались всi цiею веселою розмовою й тим що все так люди чекали, а чекали Сiрожу з iдою.
Почали з"являтись друзi Степана. Вони соромились прийти одразу, сiдали навпроти, iм наливали штрафнi, вони невiдказувались. Чим дальше тим все мiнялось. Лиця в деяких родичiв червонiли дуже сильно, хтось вибiгав на перекури на що йому всi зауважували:
- Не колоти столом!
День закiнчувався. Всi були ситi та й хмiльнi. А чому би й нi, коли так довго всi чекали нашого героя. День вдався...
Настав вечiр. Степан з друзями вiдосторонився за хату та й почав перед Михайлом, Юрiем та Андрiем хвалитись як вiн служив на Дунаi та чого тiльки не бачив й чого. Про модьярiв, про всi iхнi прибамбаси, як служив й молодих ганяв, на що друзi вiдповiдали йому своiми хвальбами, де вони служили в армii та якими вони фраерами були. Андрiй, який служив в Монголii запитав нашого героя:
- Степане! От ти кажеш шо ти чого тiльки небачив й непробував в Угорщинi, ми то вже по пiв року й бiльше як повернулись зi служби, де хто й вже жiнку мае, якшо ти такий герой шо будеш робити далi!? До армii ти Оксану мацав й знав, но потiм писати перестав iй!? Як будеш жити далi!? Всi були випившi, а деякi дуже славно, так шо й стояти немогли, були вiдвертi, нiхто вже й незнав чим розмова закiнчиться. Степан почав виправдовуватись:
- Шановнi! Ви самi помiркуйте у Оксани двое дiтей, так я коли з нею шось мав, коли призвали до армii на досузi подумав - в неi то дiти, коли повернусь вони вже виростуть, а я iх й так не сильно знав, ми з нею займались самi знаете чим, писати iй нехотiв думав здогадаеться, й менi мати писала що вона вже другого знайшла на свою голову.
На що всi розсмiялись обнiмаючи Степана й промовляючи:
- Ми провiрити хотiли, чи ти розуму набрався там,чи ще таких Оксан з дiтьми будеш шукати!
Й почали йому бажати добра. Розказали що в школi в останньому десятому класi е одна дiвчинка Галя, що вона нi з ким ще не була, нiкого не хоче, дуже файна, розумна, вродлива. Степан так зацiкавився що взяв у Юрiя цигарку, всi розсмiялись:
- Ти ж не палив? А вже реагуеш! Уявляемо коли побачиш Галю що буде з тобою! Ранiше й недивився на неi, малесенька вона була, пльонталась пiд ногами, а зараз така шо мамко моя рiдна, там роботи й роботи!!!
На що Степан вiдреагував:
- Ще не такi фортецi брали!
Друзi зловили його на словi:
-I шо будеш брати ще цю фортецьку малесеньку!?
Степан вiдповiв:
- За недiлю возьму!!! Шо б це не я був! Якщо вона така файна як ви кажете!
Михайло реагував:
-Дивися друже, сказав ти гарно, побачимо чого твоi слова коштують!?
Пiсля цего всього хлопцi повернулись ще до хати, випили на коня як завжди, й потихенько починали розходитись по хатам, перед цим домовившись що завтра з ранку всi прийдуть до Степана, так як голова буде в деяких болiти, досвiд всi мали пiсля таких оказiй. На цому й розiйшлись...
Вiд дуже смачного смiху, наш Степан не так вже й ранесенько, прокинувся. Смiялись всi родичi його - тiтки, якi вже зранку прийшли допомагати матерi його, бо ж вже незабаром люди будуть сходитись. Наш герой взнавав всiх по голосам, так як очi пiсля вчорашнього не мiг вiдкрити, та не тiльки й очi.
В хатi всi заходились хто стоячи, хто на лiжках, хто на лавках. Вiн почав мацати себе й зрозумiв одiяла немае, сорочка на головi так надiта що вiн не мiг дивитись на людей коли висунув голову. Зрозумiв, що шаравари теж на однiй нозi, а друга нога гола й труси видно. Нiхто, нi вiн, нi родичi не соромились, всi смiялись як нiколи, а вiн гадав що ж йому ото робити? Вже вдома, нiкого не покличеш з солдатiв, щоб допомогли чим небудь, все самому треба вже, таке життя...
Не вiдкриваючи оченят, почав мiркувати:
- Нехай собi смiються, може цего iм тiльки невистачае в життi. Напився я, самi ж наливали вговоряли, а тепер неподобаеться iм! Шо за люди?! Шо ж я буду тепер робити, це не Дунай з моею армiею, тут люди, як би менi в погреб доповзти, голова така важка, в ротi як рота ночувала? Якшо у матерi ще е та дiжка яка раньше була, то щастя на сьогодн гарантовано!!!
Чомусь коли Степан пiдiймаючись почав помалу розплутуватись зi своеi одежi, почав згадувати картину "Взятие Севастопоя",де моряк повз з гранатою, та ще й в зубах вiд безкозирки ленточки мав. Йому нагадувала картина як же вiн пiде, чи поповзе в погреб, бо дуже важко було пiсля вчорашнього. Але викручуватись якось треба було.
Одiвся все ж таки й вийшов з хати. На дворi всi ще веселiше почали заходитись, пiдбадьоюручи:
-Ну шо вояка! Думав всю горiвку випьеш?!! От тобi й сержант! Там в армii теж так пьють?! Соромлячись, держачись по стiнi руками, почав рухатись вздовж хати до погреба, дорогу цю вiн знав добре, так як до армii таке траплялося з ним. З закритими очима вiн мiг би знайти й погреб й дiжечку з помидорами.
Ось вже й погреб...Заспокоiвшись, вiн упав вниз головою. Але пiднявшись витерся, та й думаючи що всерiвно нiхто не побачив, намацав дiжечку, так як свiтло не мiг включити. Дiжечка була повна з поми дорами. Вiн мiг би взяти й верхню помидору, й легше зразу стало би, але ж засунувши руку на саме дно, шукав саму бiльшу йому здавалося тiльки велика його й виручить. Нарештi знайшовши, вiн узяв ii в обидвi руки й почав чи то iсти, чи то нiби як вмиваючись нею та насолоджуючись, поiдати та голосно сопiти вiд задоволення. Зробив вiн цю процедуру з дiжкою не раз, тай далеко не раз. Пiсля того, як задовольнив себе, почав вибиратись з погреба. На дворi всi чекали його думаючи, а що ж вiн там в погребi не бачив? Але коли вiн вийшов, то всi так розiйшлись, шо деякi повзали по травi травневiй, деякi на лавках вiдхлипували, а все вiд того, що вони побачили. А побачили вони те, що наш хлопець був весь червоний в помидорах, все лице, сорочка вся, шаравари вiд пояса до колiн геть усеньке було червоним. Мати, смiючись заспокоiла всiх:
-Все досить! Ви що, небачите що синочок вже з армii прийшов?Добрався до горiвки, ви ж самi наливали, а ви й мертвого вговорите!
День почався.
- Якшо такий ранок вже вдома, то який же буде весь день? - подумав наш хлопець.
У друзiв тоже такий початок дня, чи вони вже навчились добре заiдати коли пили? Але коли незабаром прийдуть то розпитаю, подумав вiн, та й пiйшов в хату вмиватись...
Незабаром прийшли й хлопцi.Очi майже у всiх були червоними.Мати зразу ж всiх посадовила за стiл.Усi розказували один одному, як кожен добирався до хати, та й як вставав. Чомусь тiльки наш Степан не дуже так хотiв похвалитись як вiн лiг спати, бо ж непам"ятав, та тим бiльше як зранку вставав. Але тiтка Ганька йому допомогла своiми спостереженями, тай так, шо хлопцi деякi майже ледь не вдавилися од смiху. На що мати Татьяна всiх заспокоiла та сказала:
-Ви думаете iсти,чи так й будете наговарувати на синочечка мого!?Всi заспокоiлись,й почали потихеньку зволяти, запускати черговий стаканчик кому з горiвочкою, а кому з вином. Почалася та загомонiла весела розмова з тарахтiнням виделок, тарiлок ,спогадами хто на що гаразд. Юрiй пригадав одну iсторiю, яку йому оповiв до армii знайомий. Вiн йому радив якось:
- Якшо будеш пити горiвочку, то вiнiгретом не заiдай...
На хвилиночку всi замовкли чекаючи, а шо ж далi скаже розповiдач. Але випивши черговий стаканчик, вiн смачненько поiдав голупцi...На що хлопцi переглядаючись всi разом питали:
- Ну, i шо далi?!Таж кажи вже!? Та не держи!? Купиш козу, той ото ii й будеш держати!!! Розповiдач смачненько обтерши уста од голупцiв огледiвши аудитор ю продовжив:
-Розумiете, я теж не вiрив,але потiм провiряв й замiтив таке, що коли не iв вiнiгрет, то пiсля, якшо перепив горiвочку, та й коли рвав в огородi то в носi нiчого не застрягало, а коли з вiнiгретом, то майже завжди вiн залишався в носi. Хлопцi голосно розсмiялись,деякi покидали виделки й почали виходити з за столу, але тут пiдбiгла мати нашого героя й почала:
- Я незрозумiла чому ви встаете? Ще холодець не подавали, й кiсiль теж, а ну ж бо назад, я сказала!!!
Усi повернулись та домовились про вiнiгрет - бiльше нi слова!
В деяких апетит пропав, але горiвочка з вином робила свое...
Цiкавий день продовжувався, всiм було весело, нiхто вже несоромився, а деякi й занадто вже починали бути назойливими. Коли вже все подали, усi страви, через деякий час в когось поступила пропозицiя встати, всi пiдтримали, так як деякi вже дихати не могли вiд смачних наiдкiв та напиткiв, так себе файно утрумбували.
Утрумбованими всi хлопцi повиходили з за столу, подякувавши матерi Степана та всiм близьким. Пiшли за хату. Наш герой запримiтив що Брехливий - так звали цуцика, такий як був то такий залишився. Пiдiйшовши погладив його з любов"ю. Далi, перед очима вiдкрився такий гарний вид - пейзаж до якого так звик з дитинства Степан. Город.За городом - верби з човниками, далi - рiчечка Буг. Нахлинули спогади. Сльоза скотилася по щоцi. Але хлопцi не дали iй засохнути. Обнявшись, всi разом пiшли до рiчки, половина хлопцiв з цигарками в зубах, так всi й попльонтались один за одним. З собою хлопцi, перед цим домовившись з нашим Степаном, взяли ще закуску з крепкими напоями, мати не забороняла, не хотiла вона з синочком сперечатися в перший же день, потiм вже, якось все скаже усе шо думае. Якщо розмова буде не зходитись, то щоб добавити, хлопцi завжди так - брали з собою, йначе немогли. Якшо бесiда заходила в тин, то зволяли один до одного, тодi все як книжка пише - гарно все продовжувалось й файно, всi однодумцями були, недивлячись нi на що.
Такi напоi об"еднували. Но правду скажем - ненадовго. Нiхто й не хотiв надовго. Щастя хотiлося всiм, зараз i тепер. Потiм - це десь там, вилами по водi писано...
Пiдiйшовши до рiчечки до рiдненькоi, хтось вигукнув:
-Ти диви! А вiн тече ще, наш Бужок, не стае, живе вiн так кожного дня! Всi розсмiялись, пiдiйшовши до берега, почали всi розмiщувати наiдки та напоi, й самi вмощуватись на човниках, розмiстивши два човна разом. Коли усi вмостилися, хтось сказав:
-Ну шо хлопцi, добре сидимо!
Почали вiдкривати, графiни з горiвкою та вином. День продовжувався. Нiхто хлопцям не заважав.
Рибаки на човниках були далеко десь. Ловили рибу.Нехай ловлять - це треба. Вони давно вже з армii повернулись. А нашi же, ще жили не повнiстю дома. Ночами снилося всiм - кому Дунай, кому Днiпро, кому Афган, кому степи Казахстану. Чаркували, смiялись, згадували.Нагадали нашому хлопцевi, що вiн учора обiцяв. На що вiн заперечив:
- Не кину ж я вас тут, шо будете робити без мене, без всього оцього, вже завтра будемо щось робити, так думаю. Хтось зауважив:
-Дивись, ти обiцяв що за недiлю Галя твоя буде! Ми помнемо!
День закiнчувався.Усе опорожнялося. Повинно ж воно спорожнятись, коли отака компанiя.
Сонце заходило, не дивлячись на те, що всi були теплими, всi бачили якi гарнi хмари на горизонтi, якi гарнi кольори по всьому небi та в рiдненькому Буговi все як на небi. Хтось вигукнув:
- Дивiться яке небо в водi, як живе! Нащо заперечили :
- Ти ще нам про Бога згадай з цим небом! Опiсля цього почали сперечатися всi, хто вiрив, хто не вiрив, чого й як, вирiшивши розказували якi бачили дива, та про свою вiру. Другi заперечували:
- Оздого, якби сидiв Господь, то я б повiрив, та й запитав його чого вiн менi те, й те послав в життi! Деякi розсмiялись, зауваживши:
- Так ти признаеш Творця, якшо кажеш шо вiн тобi шось послав. Значить вiриш теж, признаеш що все йде вiд Нього!?
На цьому, веселiй й нiбито глибокiй розмови та день закiнчувалися. Всi встали, прощаючись в обiймах, примирившись в сперечаннях та й розiйшлись помаленьку,потихенько.
Наш хлопець зайшовши в свiй город, повернувся, та ще довго дивився й думав:
- Невже я вже вдома, невже ця армiя позаду.
Та навiть невiрилося йому. З цим пiшов до хати вiдпочивати. Було вже майже темно...
Здивувався Степан коли прокинувся, голова не болiла. Чи то рiчечка вчорашня дала себе знати, чи заiдав горiлочку славно. Вночi снилася рiчечка рiднесенька, все в туманi. Й пливе вiн вiд одного берега до другого, бо там побачив Галю про яку вже мрiяв, але коли допливав на той берег вона взяла коромисла з водою та й пiшла собi - пропала в туманi.
Надiв шаравари та вийшов з хати. Тай босими ногами пiшов вiн до рiчечки. Мати з двору гукнула:
- Синку, ти куди так босонiж!? Вiн же тiльки махнув рукою, та не дивлячись вигукнув :
- Мicця треба знати!
Тай побiг по стежечцi, яка тяглася через увесь город. Бiля рiчки роздягнувся гет, розбiгся та й за пагорба стрибнув у воду пропадаючи. Стрибав вiн й ранiше, зимою та лiтом, а особливо в армii. Там не питали.
Винирнув. Йому було добре. Та побачив що мати вже махала рукою, зрозумiв що снiдати пора. Мати вiн завжди слухав, батька теж, но мати набожна була, в селi ii поважали, любов до Бога та людей мала. Виплив вiн бiгом на берег, узяв одежу в руки, й побiг через город до хати. А там вже все в пару, вареники чекають й нетiльки, тiльки в дурного не буде апетиту, мати хотiла вгодити синочковi, знала що вiн любить. Удвох вони й сiли за стiл, в хатi пiд образами. Батько ще рано встав, пiшов у лiс, який близько був вiд хати, сiно косити для худоби. Адже мали корову, кози, свинi, все як у людей.
Почали снiдати. Мати хотiла поговорити з сином про все - армiю, життя, майбутне. Коли бачила що вiн вже ситий, то почала розмову:
- Синку мiй славненький, ти ж до армii не пив, не курив, шо з тобою трапилось, бачила та й думала, що армiя з тебе зробила! Ти що збираешся жити як всi, пити, курити, жiнок молотити! Я ж за тебе й в церквi свiчечки ставила цi роки, й молилася, й ти хочеш шоб я бачила як ти будеш пропадати, так як багацько приходять з армii ,а через деякий час, спиваючись пропадають, ще добре якшо сiм"i немае, а якшо сiм"я, дiти, кому таке життя треба!?! Ти ж в мене розумний, подумай, ти завжди мене слухав, прислухався, бачу ти з цiею компанiею, щось збираешся продовжувати, з якоюсь там Галею кажуть люди, спориш з людьми, незнаючи що спор, вiд ворога людського йде, а не вiд Бога! Своiм розумом збираешся жити, чи з Богом!? Якшо з Богом, то приготуйся до сповiдi, причастя, та й пiдемо до церкви в недiлю, а пiсля Спаситель дасть тобi Галю свою, й до Галi, та у всьому тобi допоможе.
Коли мати закiнчила повчання, син вiдреагував:
- Мати гарно ти все кажеш, а шо хлопцi подумають про мене, й звiдки ти все знаеш, шо ж тодi робити!?
- А нiчого не робити,- сказала мати, - ти слухай мене, а Галя вiд тебе нiкуди не втече, якшо у вас доля одна, я ж незаперечую, навiть майже незнаю ii, люди кажуть шо розумна, та батьки в неi такi що iх поважають, все йде в твою сторону, но зроби так як я тобi кажу!
Дякуючи та цiлуючи мати синочок сказав :
- Мамо, так й зробимо, якшо тiльки цего нехватае нам!
Мати обняла розцiлувала, та й вiдреагувала:
- Ти думаеш, я не бачу коли ти вдаеш дурного, а коли правду кажеш!?
Смiялись вони сильно, вiн ще добавив:
- Мамо побачимо ще й батюшку, й Галю, й багато Галь, все тiльки починаеться, я дома вже! Ура!!!
Наш хлопець, сказавши матерi що вiн йде в лiс батьковi допомогти косити сiно, незабаром пропав.
По дорозi зустрiв двох тiток. Коли поздоровався з ними, вони уважно подивилися на нього та й запитали:
- А ти чiй хлопче!? Шось ми незнаемо тебе! Чи це ми такi старi та давнi, чи ти якийсь завезений!? Скажи ж нам!
Степан поважав старших, та й не мiг не розказати хто вiн i чiй. Розказав, на що тiтки зауважили:
- Так ти Татьянин. Вибачай, старiсть не радiсть, невзнали, багатим будеш та ще й дуже! Якшо ти ii син, то йначе небувае - тiльки щаслива доля буде. Вона вiри в Бога, а таким Вiн й допомогае, бо своi ж люди. Синочок, а правду люди розказували про тебе, чи наговарують, що ти й ворону можеш приручити дику, та й до самого клятого собаки в селi зможеш пiдiйти!? Кому вiрити, людям чи сам розкажеш, як це так, чи таке може бути, ми навiть неуявляемо!?
Побачивши що тiтки живi були, що вони вкрай зацiкавленi, що так просто вiд них не вiдмахнешся бо матерi розкажуть, село ж вже а не армiя. Усе бiгом - люба новина, а люди як радiо, й вже того що давно не бачив своiх людей, вiн почав розказувати всю оту iстор ю.
Ще коли вiн в школу ходив, в класс восьмий, то одного разу прийшовши зi школи, мама показала йому на ворону молоду яка впала з гнiзда, й запитала:
- Що з нею робити?
Iхнiй город кругом був в акацiях. Там було сотнi, а то й тисячi гнiзд та й iнколи траплялося що молодi пташечки випадали з них.
Но на цей раз мама та ця iсторiя чомусь немогли залишити хлопця без уваги. Вiн взяв на руки пташечку, пригрiв ii, поклав кормити з руки. Зi школи поспiшав до неi, засипав та вставав разом з нею, мати йому допомагала й вiн був щасливий.
До самоi армii завжди з нею ходив по селi. Якшо треба було звiльнитись вiд неi, то хлопець iй казав:
- Каркуша вiдпочинь!
Й вона летiла або на дерево, або на стовп чекала коли ii позовуть. Коли ж ii звав хлопець, то вона радiсно прилiтала й сiдала йому на плече. Отак жили удвох, на радiсть людям. Усiм дуже подобалась ця неймовiрна iсторiя. Коли ж вiн пiшов в армiю, то незабаром вона вiд самотностi кудись пропала.Так закiнчилася ця iсторiя.
Тiтки так уважно слухали, шо аж роти повiдкривали. Дослухали неперебиваючи до кiнця та добавили:
- Хлопче! Степане, золотце ти наше, який же ти славний! От же комусь пощастить з тобою! А про собак нам ще розкажеш!? Чи ми такi старi й тобi вже як гiрка редька надоiли!?
На що вiн заперечив iм:
- Якi ж ви старi?! Не такi старi як давнi! Гумор тiтки зрозумiли й не сперечались, адже iсторiя з собаками дуже iм була цiкавою. Отож наш козаченько розказував:
- Розумiете, нема тут нiчого особливого. Собак та й не тiльки собак треба любити - все просто.
На що тiтки зауважили:
- Юначе, постiй, а як же iх всiх любити, якшо вони такi клятi? Ми нерозумiемо тебе!?
Вiн же продовжував:
- Це не я, а це ви повиннi мене вчити, як любити людей, як у церквi вчат - любити все живе!
На що жiночки вiдреагували:
- Ти диви, який в Татьяни розумний хлопчина! Вибачай синочку, ми вже пiдемо.
В кiнцi ще спитали:
- А правда шо кажуть, що собацi треба в очi дивитися, то тодi вона й повiре шо ти з любов"ю до неi, перестае тодi гавкати та бути злою?
Степан розсмiявся дуже сильно, та й так, що вони його пiдтримували. Обнiмаючи iх та цiлуючи обох, сказав:
- А це дивлячись який цуцик,який в нього хозяiн,як корми,якшо ще корми!?!?!
- Ну ти й кумедний! - ще тiтки його похвалили.
На цьому й розiйшлися кому куди треба було.
З посмiшкою на усе лице хлопець поспiшав у лiс до батька. Дивлячись на хати та дороги, то на людей на пiдводi випивших, то на верби бiля Буга . Бачив, що все так як i було до служби, нiчого не змiнилось. Вздовж рiчечки вiн йшов радiсний, що тiтки такi живi й цiкавились ним, та ще й хвалили. Не так то й багато треба для щастя, - подумав вiн.
Ось вже й лiс.Незабаром було й батька видно, й чути як коса шмагала та сiно славно лягало.
- А! Це ти!? - сказав батько побачивши сина. А шо це ти прийшов в цей лiс, вiн тобi треба як зайцю де що!
- Э,батьку, не скажи. Я тебе хотiв побачити, може й допомогти, давно я тобi вже не допомагав, - вiдреагував син. Узявши косу, вiн розiгнався так, що батько аж налякався та й крикнув:
- Степан ти шо?! Я знаю шо кров б"е , але ти так своею бадьорiстю косу зламаеш! Воно менi треба?! Отакий клопiт!?
Робота пiшла спокiйна пiсля цього. Через деякий час батько сказав:
- Все! На сьогоднi досить.
Згорнувши сiно в рядочки, узявши косу й сумку, вони пiйшли додому мовчки. Батько на розмову був скупим. Коли зайшли на подвiр"я, мати зрадiла. Приемно iй було бачити iх удвох.
- Обiд вже на столi. Мийте руки та сiдайте, а то ж вистигне...
Через деякий час, знадвору було чути тiльки як ложки об тарiлки клацають. На що проходячи мимо один пенсiонер, палив цигарку й зупинився, та це все почувши подумав:
- Треба ж! Ти диви як iдят! Мабуть аж за вухами трiщить! Що за люди, невже неможна тихiше!? Отак все життя - дома одна мiски крутить, вийдеш в село - другi крутят.
Але вуйко подумав:
- Прощаю iм! Бог терпiв та й нам велiв! Й пiшов далi, куди очi вели...
Доповненя й змiни зараз друже роблю,вибачаюсь,наглядуй...
